Кожанка

смт. Кожанка Широта:49°58'00'' Північної широти Довгота: 29°45'00'' Східної довготи Висота над рівнем моря:190

Кожанка

 Селище Кожанка-адміністративний центр.

До селищної ради територіально входять селище Кожанка, села Софіївка, Степове.

Площа селищної ради становить 1085,7 га (смт Кожанка – 993,1, с. Степове – 40,1, с. Софіївка – 52,5).

Населення 3057 (смт Кожанка – 2695, с. Софіївка – 241, с. Степове – 121).

Соціально-економічна інфраструктура:

у смт Кожанка – ЗОШ І-ІІІ ст. та ЗОШ І-ІІ ст. (мікрорайон Зубарі), медамбулаторія, будинок культури, торговельно-побутові заклади, відділення зв’язку; у с. Степове – фельдшерський пункт; у с. Софіївка – фельдшерський пункт.

Символіка

 Герб Кожанки

Герб. Поле герба блакитного кольору. У верхній частині – фрагментарне зображення оборонної вежі, завершене срібним хрестом.

Селище засноване у ХІV ст. На початку ХVІІ ст. селяни збудували церкву. Під час визвольної війни проти Польщі церква згоріла. Існує переказ, що на відбудову церкви дав шапку золота Максим Залізняк, ватажок гайдамацького руху.

У центральній частині – 2 козацькі шаблі із щитом руна срібного кольору, який за формою нагадує козацьку шапку (ту, що Максим Залізняк подарував селянам).

У нижній частині розміщено наконечник піки – кованого металу золотистого кольору, що свідчить про глибокі ремісничі корені мешканців Кожанського краю.

Прапор. Полотнище прапора блакитного кольору. У верхній частині розміщено золотисту піку, а внизу – горизонтальна золотиста стрічка.
Жили у Кожанці хлібороби і кожум’яки, патріоти і захисники свого краю…
У межах Київської лісової, слабо-хвилястої рівнини, що належить до правобережної Придніпровської підвищеної рівнини, на відстані 86 км від Києва, на південному заході Фастівського району, по обидва боки річки Кам’янка розкинулося селище міського типу Кожанка.

Клімат помірно-континентальний, з відносно м’якою зимою та теплим літом. Переважають вітри західного та північно-західного напрямку.

Свідчать історичні документи.

Перше поселення на березі річки Кам’янка в лісовій гущавині з’явилось у середині ХІV ст. Поселенці спочатку займалися риболовлею, мисливством, скотарством, а пізніше – хліборобством. Стало переважати шкіряне (кожевне) ремесло, тому і назване село Кожанкою.

Перші згадки про Кожанку як передмістя Триліс віднайдено у збірнику досліджень Л.Похилевича «Сказание о поселенческих местах Киевской губернии» (видання Києво-Печерської лаври 1864 року, с.506) та в «Археологічній карті Київської губернії» В.Б.Антоновича.

За документами, київський князь Володимир Ольгердович грамотою 1390 року стверджував право володіння Трилісами з Кожанкою за князем Юрієм Половцем-Рожиновським зі Сквири.

За Люблінською унією 1569 року Польща і Литва об”єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Під владою її Україна перебувала з 1569 по 1793 роки.

У 1593 році польський король Сігізмунд ІІІ передав містечко Триліси разом із Кожанкою та навколишніми селами у володіння В.Червинському, а в 1626-му король подарував Триліси з Кожанкою ротмістрові польського війська А.Строчі – за участь у придушенні повстання селян 1625 року.

З історичних документів, датованих 1629 роком, дізнаємось, що в Кожанці було 43 хати, село належало старості Карбановському.

У цих же документах згадується село Зубарі на правому березі Кам’янки, що належало адвокату Валеріану Зубову. Можливо, звідси походить назва. Є й інша версія щодо назви «Зубарі»: місцевість була заросла кущами, дубовими гаями, в яких водились зубри.

1664 рік. Кожанка як подарунок від польського короля переходить шляхтичу Заславському. Тут 56 дворів.

У 1688 році в Кожанці вже 106 дворів, з них: 16 – чумацьких, 12 – козацьких. Населення переважно православне.

На початку ХVІІ ст. селяни збудували церкву, яка нині визнана пам’яткою тогочасної архітектури, охороняється державою і прикрашає центр сучасного селища Кожанка.

Згуртовував  Громаду  Дух  Волелюбний.

…Визвольний рух захопив і Фастівщину. Гайдамаки під проводом Швачки знаходили серед кожанських селян підтримку, допомогу і поповнення своїх рядів.

У цей період згоріла церква. За переказами, у 1768 році Максим Залізняк йшов Чорним шляхом і проходив через Кожанку. Селяни попросили підмоги, і він насипав шапку срібла-золота на відбудову церкви.

Після придушення гайдамацького руху власником Кожанки і Зубарів у 1775 році став граф Ксаверій Браницький. Графи Браницькі – польські магнати, мали величезні маєтності в Польщі, Україні та Білорусії. На Київщині – 217 помість, 397 тисяч кріпаків.

Спадкоємцем Ксаверія стає один із синів – Владислав.

В.Браницький, вступивши у володіння землями, розуміючи необхідність переробної промисловості, починає будувати заводи. Спочатку – винокурню у Трилісах, а в 1859 році – цукрозавод у Кожанці. Це будівництво коштувало 345666 карбованців. Спочатку цукрозавод виробляв сироп, який купці вивозили за кордон, сплачуючи 3 карбованці 90 копійок за пуд.

Йшли роки, зростало виробництво. У 1866 році цукрозавод виготовляв уже 25560 берковців цукру, платив у державу 3067карбованців акцизу. З 2032 десятин землі в Кожанці і Зубарях Браницькі віддавали 593 десятини в оренду селянам.

Олександра Браницька, мати Владислава, дбала про освіту, заповідала кошти на будівництво шкіл.

На зламі епохи.

У 1887 році у Кожанці було збудовано однокласне міністерське училище для селянських дітей, директором якого 30 років служив п. Словачевський.

У 1895 році від ст. Кожанка до цукрозаводу прокладено 2 кілометри залізничної колії.

З 1900 року Кожанка перейшла у володіння вдови М.Браницької.

Кожанка пережила різні реформи. У 1864 році вона стала центром волості Васильківського повіту Київської губернії. До волості входило 6 сіл (Кожанка, Зубарі, Триліси, Королівка, Пилипівка, Кошляки) і хутір Єлизабетка.

У Кожанці було 167 дворів, проживало: православних – 1068, католиків – 63, євреїв – 17. З приїздом на Кожанський цукрозавод спеціалістів із Франції та Німеччини у Кожанці з’являються протестанти (баптисти та мальованці). З 1885 року в Зубарях діє баптистська община.

1900 рік. На території Кожанки розміщені цукрозавод з економією на Софіївці (директором з 1901 року був п. Скварчевський), пошта, залізнична станція, лікарня, школа, водяний млин, вітряк, пересильна тюрма, шинок, скарбова крамниця, 5 приватних лавок, кузня, декілька десятків кустарних майстерень.

…Звістку про Жовтневий переворот 1917 року приніс матрос Балтики Галаджій.

У 1918 році у Кожанці створено волосний революційний комітет (ревком). Кожанчани були активними учасниками війни, і часто – по різні боки «барикад».

Радянською владою проведена нова адміністративно-територіальна реформа. У 1923 році Кожанська волость стала районним центром. Кожанський район налічував 18 сіл, входив до Білоцерківської округи, проіснував 6 років.

Нова економічна політика сприяла розквіту Кожанки. В роки НЕПу працював цукрозавод (директор Королевич Петро Дементійович), радгоспи (Софіївка і Новоселиця), лісозавод, водяний млин, 2 олійниці, 7 кузень, 7 крамниць, кредитове товариство, тартак, а каретну Браницьких переобладнано в кінотеатр. З 1923 року школа стала трудовою семирічною, при заводі діяв фабзавуч.

Активно розвивалася культура: працювала бібліотека, створено 2 оркестри (духових та народних інструментів).

У 1924 році голова райвиконкому А.Рябоконь організовує футбольну команду, популярним було ковзанярство, лижі, гра в кеглі, городки, піднімання тягарів.

1926 рік – зґявився в селі перший трактор «Запорожець». У 1928-му утворено товариство спільного обробітку землі (СОЗ).

Нові Часи, Нові Починання.

Зміни у адміністративно-територіальному поділі відбулись у 1929 році. З вересня цього року Кожанка і Зубарі відійшли до Фастівського району Київської області.

Розгорталась на селі колективізація. Як і по всій Україні, в Кожанці вона проводилася насильницькими методами. Одних розкуркулювали і висилали до Сибіру та Хабаровська, інших – заганяли в колгосп.

У 1929 році на землях Кожанки створили колгосп ім. Леніна. Головою його був поставлений демобілізований червоноармієць Іван Профатило. У Зубарях в 1930 році створили колгосп ім. Кірова, очолив його Яхнівський Михайло Іванович (головував у 1930-1941 та 1943-1953 роках). Найдовше головував у Кожанці Іщенко Оникій Васильович (1931-1941, 1944-1958 роки).

Із 1921 по 1937 роки на базі маєтків графині Браницької розміщався радгосп, до якого входило 4 відділки (Софіївка, Новоселиця, Малополовецьке та Єлизабетка) із земельною площею 3,559 га.

У 1936-1937 рр. Єлизабетка та Малополовецьке відділились в колгоспи на своїх територіях.

Знаковим в історії села Кожанка є те, що у 1934 році місцева школа-семирічка була перетворена в одну з перших у районі десятирічок, і директором став М.П.Клименко, батько відомої поетеси Лесі Клименко.

Незважаючи на закладений міцний економічний потенціал новою економічною політикою (НЕП), колективізацією, на потужність цукрозаводу і радгоспу, все ж жителі Кожанки і Зубарів зазнали жахіття Голодомору 1933 року. Від голодної смерті померло 900 людей. За даними перепису 1939 року залишилась така статистика у Кожанці – 665 дворів, 3280 жителів; у Зубарях – 315 дворів, 1385 жителів; у Софіївці – 48 хат, 178 жителів.

Постійна підозра, репресії супроводжували життя селян і робітників. Першим втрапив під репресії керівник драматичного гуртка та оркестру цукрозаводу, заслужений діяч культури Березняк (колишній артист музично-драматичного театру М.Садовського). Наступними були учитель української мови та літератури Є.М.Подолян та ще 12 кожанчан, яких судили у липні 1941 року органи НКВС.

З 17 липня 1941 року по 7 листопада 1943 рік Кожанка перебувала під німецько-фашистською окупацією.

1941 рік. 594 жителів Кожанки та Зубарів мобілізовані на фронт. Не повернулося 278…

Під час окупації на цукрозаводі діяла підпільна організація на чолі з П.Я.Кривенком і С.Г.Павліченком.

У лікарні, завдяки медсестрі О.Є. Карпенко, три тижні «під носом» в окупантів діяв підпільний шпиталь.

Повоєнна відбубова.

Остаточно звільнено Кожанку 23 грудня 1943 року.

Після війни Кожанську сільську Раду народних депутатів очолив С.П.Дзуєнко, а Зубарську – І.Ф.Левищенко. Головами колгоспів стали О.В.Іщенко та Д.Ф.Помазан.

1958 рік – колгоспи об’єдналися в одне господарство – колгосп ім. Леніна. Головою правління став О.М.Сіроман.

1959 рік – колгоспники побудували цегельний завод.

1958 рік – за наказом міністра сільського господарства України радгосп (Софіївка та Новоселиця) одним із перших був реформований у Державний племінний завод з розведення чорнорябої породи великої рогатої худоби.

1961 рік – на земельній площі 4,364 га всі господарства об’єднались у Кожанський цукрокомбінат.

У ці роки працювали в Кожанці молокозавод, ситроцех, відгодівельний пункт, цегельний завод і т.д.

1960-ті – 70-ті роки. У Кожанці побудовано 2 нові школи, два Будинки культури, медамбулаторію, їдальню, 6 нових магазинів, 2 багатоповерхових будинки.

Особливого піднесення Кожанський цукрокомбінат досяг у 1980-ті роки під керівництвом В.П.Ніколенка. У сезон завод переробляв 167000 тонн буряків, виробляючи 21000 тонн цукру. Бурякорадгосп – передове господарство з високою культурою землеробства і високопродуктивним племінним стадом.

Особлива заслуга в досягненнях комбінату належала головному ветлікарю, Заслуженому працівнику сільського господарства УРСР О.А.Адаменку, головному зоотехніку С.Є.Руденку та зоотехніку-селекціонеру М.В.Обозюку.

За доблесну працю п’ять доярок удостоєні ордена Леніна: О.І.Андрієвська, Н.М.Лисюченко, Л.М.Терещенко, Г.С.Глєбова, З.А.Раус.

12 трудівників нагороджено орденом «Знак пошани», серед них – директори цукрокомбінату М.П.Шелков (1922-1974 рр.), В.П.Ніколенко (1974-1988 рр.).

32 працівники полів, ферм та цукрозаводу удостоєні ордена Трудового Червоного Прапора (П.В.Кононенко був відзначений цією нагородою двічі); чотирьох трудівників нагороджено орденом «Жовтневої революції», чотирьох – орденом Трудової Слави.

Медалями «За трудову доблесть» нагороджено 18 кожанчан, серед них і головного лікаря Г.Г.Головінського, голову сільради М.Д.Дзуєнка, голову колгоспу О.М.Сіромана.

Кожанський бурякорадгосп – учасник всесоюзних та всеукраїнських виставок досягнень народного господарства (ВДНГ). 19 спеціалістів і трудівників нагороджені золотими, срібними та бронзовими медалями ВДНГ. Серед них: Г.С.Глєбова, Є.Д.Пастух, К.М.Харченко, А.М.Стародуб. Понад 10 років Кожанський цукрокомбінат утримував Перехідний Червоний прапор цукротресту УРСР.

Найбільша цінність Кожанки – її люди.

Першим на селі за ударну стахановську працю був нагороджений орденом «Знак Пошани» робітник цукрозаводу І.Д.Миколаєнко, який під час Великої Вітчизняної війни став Героєм Радянського Союзу.

Звання «Герой Соціалістичної Праці» удостоєний агроном М.С.Помазан.

За героїзм на фронтах Другої світової війни 250 жителів Кожанки удостоєні високих урядових нагород.

Кожанська школа має «глибоке коріння», славні традиції, достойних випускників. Це – доктор біологічних наук, професор Київського Національного університету ім. Шевченка І.П.Білоконь, доктор технічних наук Ф.М.Галаджій, доктори медичних наук І.І.Чайковська, А.П.Мельник та П.О.Карпенко, доктор фізико-математичних наук, професор Київського педагогічного університету ім. Драгоманова С.С.Левіщенко, доктор фізико-технічних наук В.І.Ткачук, 30 кандидатів наук, серед них – Заслужений агроном України М.А.Гуща.

Закінчивши Кожанську семирічку, починали трудовий шлях із цукрозаводу відомий український письменник В.С.Кучер, відомий кіноактор, Заслужений артист України В.Ф.Олексієнко, провідний артист єдиного в СРСР театру ліліпутів Г.М.Сідько-Богуславський.

Випускники Кожанської десятирічки, ставши художниками, присвятили все своє життя мистецтву –М.С.Терещенко (1920 р.н.) як художник-декоратор кіностудії ім. О.П.Довженка, Т.М.Яхнівська-Петрівська (1925 р.н.) як художник по костюмах у Київському національному державному театрі опери та балету ім. Шевченка.

Післявоєнне покоління теж славить Кожанку своїми досягненнями в праці і творчості. Серед відомих імен – Заслужений працівник сільського господарства України, президент Всеукраїнського громадського обґєднання «Українська аграрна конфедерація» Л.П.Козаченко (1958р.н.), актриса Київського драматичного театру ім. І.Франка Я.С.Івченко, заступник декана Київського аграрного університету Н.Г.Кузьма. Оспівують рідне селище у своїх віршах поетеси В.В.Гречко, В.Сконич, Відмінник народної освіти УРСР та Відмінник освіти України Л.С.Бондаренко та багато інших.

Неодноразово наші люди переживали адміністративно-територіальні зміни. Так, у 1972 році села Кожанка та Зубарі були обґєднані і набули статусу селища міського типу Кожанка. До Кожанської селищної ради увійшло і село Софіївка, яке до цього часу мало статус відділку радгоспу та хутора. Головою виконкому тоді був обраний А.Т.Янковський, у 1977 році відділок Новоселиця, що адміністративно підпорядковувався Попільнянському району, було передано як с. Степове до Кожанської селищної ради Фастівського району. Селищними головами за цей час обиралися В.З.Солом’яний, С.К.Петренко, В.М.Резніков, Л.І.Грицаєнко, Ф.І.Чистяк, З.А.Галущенко.

Мені, зокрема, випало очолювати Кожанську селищну раду і в період перебудови за часів Радянського Союзу (1983-1988 рр.), і в період новітньої України (2002-2006 рр.). Раділа, коли в 1984 році завершили будівництво нового дитячого садка на 120 місць, відкрили дитячі ясла в с. Степове, святкувалися новосілля у нових багатоквартирних будинках, а серед новоселів був і головний лікар селища, і директор школи, і вчителька, і дільничний інспектор. Скільки радості було, коли у 1987 році жителі с. Софіївка отримали новий клуб, розпочалося будівництво житла для працівників Кожанського бурякорадгоспу на Кожанському відділку, у Софіївці та Степовому.

Новою сторінкою в покращенні умов життя моїх односельчан став 1986 рік – ввели в експлуатацію 6,8 км газопроводу на вулицях Шевченка, Гагаріна та Косіора.

Дорога з асфальтовим покриттям у Зубарях стала перемогою і депутатів селищної ради, і керівництва цукрокомбінату. Доклали багато зусиль депутат І.Х.Микитюк, директор П.П.Гайденко, головний агроном М.Д.Осадчий, селищні голови З.А.Галущенко і Л.І.Грицаєнко.

І сьогодні дякують жителі с. Степового Л.Б.Ходаківському – тодішньому депутату обласної ради, та Г.К.Горовенку – голові райвиконкому, за збудовану у 1985 році асфальтну дорогу (протяжністю 6 км) до села Степове. А ось Резніков разом з містком через річку Кам’янка залишив по собі світлу пам’ять… Люди пам’ятають добро.

Йдуть роки… Залишились на скрижалях історії перебудова, крах Союзу РСР, розвал колись могутнього народногосподарського комплексу. Але життя вносило нові корективи. Кожанка кращала: з’являлися нові магазини, вуличне освітлення, благоустроювалися пам’ятні місця.

Історію в Україні розглядають по-різному і ділять періоди по-різному: при Союзі і Незалежній Україні, а ще «до Чорнобиля» і «після Чорнобиля». А для Кожанки є ще один поділ – до банкрутства і після банкрутства.

Так, у 1991 році роз’єднали цукрозавод і бурякорадгосп, порушили виробничу цілісність. Доки був директором фахівець-цукровик П.П.Гайденко, патріот своєї справи, доти і завод працював, реконструювався; було виробництво, була й зарплата. Зрадили істину франкового Захара Беркута: доки вкупі, доти й сильні. Розігнули промисловий «кулак» Кожанки, розірвали економічний ланцюжок. Немає більше у селищі цегельного і цукрового заводів…

Але історія рухається по спіралі, поєднуючи часи парадоксів і часи нових починань..

Так, у 1988 році (селищний голова Ф.І.Чистяк) з’явився у Кожанці новий приватний магазин «Мирослава», розпочато приватизацію земельних ділянок, у 1999 році відведено земельну ділянку у мікрорайоні Завокзалля під нову забудову.

У 1995 році виявилося «на часі» питання про будівництво нової автоматизованої газорозподільчої станції (АГРС) для продовження газифікації багатьох населених пунктів (Кожанки, сіл Софіївка, Степове, Півні, Яхни, Малополовецьке та навіть с.Ставище сусіднього Попільнянського району).

Дякуючи голові райдержадміністрації В.П.Михайлюку, народному депутату України Г.І.Бондаренку, нашому земляку Л.П.Козаченку, у листопаді 2001 року введено в дію нову споруду Кожанської АГРС, а в лютому 2002-го блакитне паливо отримали жителі 20 будинків по вул. Скрипака та вул. Півня, у 2003 році газифіковано Софіївку та частково Зубарі (6,7 км). 2004-й рік – газ прийшов на Завокзалля.

Зі зміною керівників району у 2005 році темпи газифікації Кожанського регіону не знизились. І дякуючи голові райдержадміністрації В.О.Хрищенюку, голові районної ради П.Г.Кулішу, начальнику фінансового управління Л.В.Скрипак 2006 рік став завершальним у газифікації Кожанки.

У 1999-2000 роках у Кожанці почали з’являтися все нові й нові приватні торговельні точки, переважно малі архітектурні споруди – кіоски, ятки. Підприємці селища В.А.Сажко, В.М.Юр’єв, О.В.Подворний, І.І.Мусієнко дбають про торговельне обслуговування односельчан, все більше розширює свої послуги споживча кооперація (К.Ю.Костючок).

У 2001 році Кожанська селищна рада прийняла у комунальну власність приміщення Будинку культури, дитячого садка; у 2004 – приміщення селищного клубу та клубу с. Софіївка.

З 2002 року запрацював відремонтований Будинок культури, у 2004-му збудовано міні-котельню і реставровано опалення, проведено ремонт, покращено умови функціонування бібліотеки. У 2004 році побудовано вежу мобільного зв’язку. У 2003 році проведено капітальний ремонт станції Кожанка. Завдяки приватному підприємцю С.П.Павловському у селищі в 2006 році збудовано АЗС.

Сьогодні в селищі функціонує дві школи, в яких працюють колективи досвідчених висококваліфікованих педагогів, серед них – Є.Ю.Рашківська, О.Д.Тодосієнко, М.А.Галаджій, А.П.Чистяк, Л.А.Іщенко, Я.П.Груй, Л.О.Лебединець, О.О.Калюжна, Л.Д.Деркульська, М.С.Терещенко, Н.П.Поштаренко та гідна плеяда молодих вчителів.

У 2002 році розпочалось паювання земель Кожанського бурякорадгоспу. Отримавши державні акти на земельні паї, хлібороби віддали їх в оренду агрофірмі «Світанок». Сьогодні всі поля обробляються, люди отримують плату за паї і зерном, і цукром, і крупою.

Та радгоспу немає, пропала слава першого в Україні племзводу чорнорябої породи ВРХ. Стоять порожніми тваринницькі ферми…

Знають у Кожанці:Чужої біди не буває.

Здавна живе у Кожанці традиція: не залишати будь-кого у біді. Пам’ятають старші люди приклади гуманізму і милосердя, виявлені земляками. Ще перед Великою Вітчизняною війною колектив цукрового заводу виховував групу хлопчиків-сиріт, яких називали «годованці заводу». І коли загинула мати Люби Рубан, а батько не повернувся з фронту, дівчинку забрали на виховання у сім’ю Сабадашів. А у війну солдатів-червоноармійців, які опинилися в оточенні, розібрали кожанці у свої родини, видаючи «за синів», і ніхто не запродався, не виказав німцям. А солдати дочекалися приходу визволителів і рушили далі, на фронт.

Колись дуже здивувалися односельчани вчинкові Валерії Володимирівни Гандибіної, яка, маючи власну дочку, взяла на виховання двох покинутих діток (на той час покинуті діти – це ганебні випадки, які засуджувалися громадою). Але Валерія Володимирівна була особливою людиною. Вона – медпрацівник, заслужений донор СРСР, яка здавала кров для порятунку інших, мала серце безмежної любові.

Тож коли дитяча безпритульність як соціальне явище сколихнула Україну, на теренах району, саме в Кожанці, народився перший дитячий будинок сімейного типу. Вже з 1998 року Валентина Степанівна Шамрай опікувалася долями дітей, позбавлених батьківського піклування у власному будинку, за власний кошт. А 1 червня 2000 року велика родина Шамрай відсвяткувала входини до нової оселі.
Рубрика: До 85-річчя утворення Фастівського району: сторінки історії і сьогодення сіл Фастівщини

Зоя Галущенко, колишній селищний голова двох скликань, смт Кожанка

За матеріалами сайту:http://fastiv.in.ua 

There are currently 3 комментария к “Кожанка”

Why not let us know what you think by adding your own comment! Your opinion is as valid as anyone elses, so come on... let us know what you think.

  1. 1 On Июль 17th, 2012, Гайова Євгенія Володимир. пишет:

    Я із 1970-1973 роки працювала в школі учителем початкових класів. Учні які училися у Євгенії Володимрівни Клапчук відгукніться. У мене є усіх Вас ВАші перші зошити, де ви вчилися писати букви. Я їх зберігла. Тепер хочу віддати. Здається у школі працює, а може працювала моя улюблена Уляна Науменко, в заміжжі може бути прізвище змінено.
    Телефон мобільний 0965996936. Зараз маю прізвище Гайова. Працюю в Нац. музеї народної архітектури та побуту України (Пирогово, так його називають журналюги).

  2. 2 On Октябрь 29th, 2012, Людмила пишет:

    Цікаво)) не знала, що є такий сайт! Впізнаю ентузіазм Зої Андріївни!!! Випадково натрапила, коли шукала інформацію для домашнього завдання моєї дитини))Соромно, сама толком не знаю історії свого селища…

  3. 3 On Июль 29th, 2014, Юрій пишет:

    Дуже гарний сайт, тепер знаю історію свого улюбленого села!)

Ответить


Привет! Понравилось? Ждем Вас еще.